• Різьба по дереву. Ще однією особливістю народного мистецтва є різьба по дереву. Різьбою орнаментувалися меблі, знаряддя праці, дерев’яний посуд, музичні інструменти, церковні та обрядові предмети тощо. З розвитком художньої обробки дерева ускладнювався як інструментарій, так і прийоми декорування, а також різновидність оздоблюваних предметів. Велике значення надається поєднанню форми виробу з декором.
• Розпис на склі. Найбільш повно цей вид народного мистецтва виявився в іконах. Виразні, яскраві, декоративні – вони вносять в інтер’єр звучну мальовничість. Майстри оперують яскравими фарбами, створюючи контрастні кольорові сполучення. На основі традиційної ікони сучасні майстри розвивають декоративний розпис на склі.

• Вироби зі шкіри. Мистецтво художньої обробки шкіри здавна було поширене на теренах Івано-Франківщини. У результаті багатовікових традицій і величезного досвіду було винайдено багато способів і технік оздоблення виробів із шкіри. Особливо цікаві знахідки в техніці гарячого та холодного тиснення. В оздобах виробів народні майстри часто вживають металеві прикраси. Тому майстер, який працює із шкірою, зазвичай одночасно є добрим майстром по обробці металу.

• Художнє ткацтво. Інтер’єр помешкання завжди прикрашався тканими килимами, веретами, скатертинами, рушниками, пухнастими вовняними ліжниками. Основний декор у ткацтві поперечносмугастий, геометричний, рідко стилізований. Рослинний. Матеріал – вовна, льон.

• Вишивка. Вишивка – класичний вид українського мистецтва. Чисельні матеріали свідчать, що вишивкою займалися майже в кожній селянській хаті. Тому і сьогодні ми маємо таке багатство в традиції художньої вишивки. Національний одяг відтворює характер, колорит особливості певного етнографічного регіону. Костюм в цілому як ансамбль в кожному окремому випадку сприймається як індивідуальний твір.

Найбільш поширеними звичаями в цій місцевості є проводи на полонину, гуцульське весілля та релігійні календарні свята, зокрема Різдво з новорічно-різдвяними колядками та щедрівками (в тому числі «Василя», «Водохреща», «Маланки», гуцульська «Розколядка») та Великдень (Пасха) з великодніми гаївками.

• Проводи на полонині. Великим святом для місцевих жителів є проводи гуцульських пастухів на віддалені гірські пасовища – полонини для випасу худоби. Найбільш яскраво його відзначають у Микуличині. Вихід на полонині відбувається в травні і триває аж до вересня. Умови життя пастухів  на полонині важкі: у високогір’ї часті холоди, два з трьох днів – дощові, нерідко серед літа випадає сніг. Праця триває від світанку до ночі, і все ж кожен гуцул мріє стати полонинником. Три речі, які характеризують життя гуцульських пастухів – це бринза, трембіта і ватра. Під полонинські наспіви ватаг запалює вогнище – ватру, а парубки танцюють гуцульський ритуальний чоловічий танець «Аркан» з маленькими топірцями в руках. Вівчарі пригощають усіх бажаючих будзом і вурдою. Завершуються проводи святковим концертом.

• Гуцульське весілля. Гуцульське весілля, як казка. Навіть в теперішній час гуцули дотримуються своїх традицій. Вони й досі вдягаються у національний одяг, прикрашають своїх коней. В день весілля нареченого і наречену супроводжують бояри, дружби, світилки, свати, старости. Весілля повне веселих і жалібних пісень, танців, ігор, забав, жартів, дотепів. Жодне весілля не обходиться без короваю чи калачів, вишиваних чи тканих рушників, букетів, які чіпляють на одяг гостей і гільця чи деревця. Точно визначеного часу для дня весіль не встановлювали, єдине, що сватання і заручини відбувались переважно навесні, літом, восени, рідше взимку, а весілля намагались справляти до Великого посту. Під час будь-якого посту справляти весілля категорично заборонялось. Найпершою ознакою на Гуцульщині, коли приходили свати, було «давати рушники», що традиційно означало готуватися до весілля. Закріпленням шлюбу було ї є «стати на рушник». За давнім звичаєм, найкращі калачі дарують молодим на вишиванім рушнику, з побажанням, щоб їхнє життя було заможним і красивим. До церкви молодята їдуть на конях.

• Різдво на Гуцульщині. Приготування до Різдва на Гуцульщині починається заздалегідь. За давньою традицією із обжинкових снопів виплітають деревце – “Дідуха”, в якому за повір’ям  замешкували душі дідів-прадідів, опікунів дому. Господині вранці 6 січня запалюють “живий вогонь” в печі з дванадцяти полін і готують дванадцять ритуальних пісних страв.